Наші контакти:

 

Приймальня: +38 (04563) 4-77-30

збут: +38 (04563) 4-77-29

 

м. Біла Церква, вул. Січневого прориву, 63

З 1950 року 10 грудня відзначається як День прав людини. Указом Презедента України від 08.12.2008 року №1149 започатковано Всеукраїнський тиждень права щороку в тиждень, що включає 10 грудня – День прав людини, який відзначається в пам’ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини.

 Реалізація і захист прав людини. 

Питання прав людини є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх світових держав. Забезпечення прав і свобод людини, їх практична реалізація є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому. Права людини – це соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення своїх різнобічних матеріальних та духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Захист прав людини є одним із головних завдань міжнародної спільноти. Тому в цій галузі існує близько 300 декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визначених світовим співтовариством. Цей процес набув особливої інтенсивності після закінчення Другої світової війни, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. І нині одним із найважливіших міжнародних актів із захисту прав людини і громадянина є Загальна декларація прав людини. Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) була прийнята й проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, вона стала документом, навколо якого зосереджено роботу правників та фахівців у галузі прав людини. Тому цей невеликий за текстом акт, що складається з преамбули та 30 статей, не тільки визначив цивілізаційні ознаки суспільства, центром якого є людина, а й загалом утвердив повагу до прав людини як первісний обов’язок держави. 

Головну думку Декларації коротко можна висловити так: у кожної людини на землі є його невід'ємні права, вони є основою свободи та справедливості, загального миру. Розвиваючи кращі демократичні традиції людства, Декларація в перших статтях проголошує цінність кожної, без жодного винятку, особистості і одночасно з цим цінність людського братства. В наступних статтях послідовно проголошуються громадянські, політичні, економічні і соціальні права і свободи: право на життя, на свободу та особисту недоторканність; рівність перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії; заборона рабства, тортур, жорстокостей; право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання.Вона стала першим документом універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально - економічні та культурні права. Багато держав світу, зокрема Україна, вмістили посилання на Загальну декларацію прав людини або її положення у свої конституційні акти. 

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином. Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Пріоритетом для будь-якої держави має бути дотримання прав і свобод людини. На сьогодні в Україні у зв’язку з проведенням антитерористичної операції та тимчасовою окупацією території України найнеобхіднішим є захист прав учасників АТО, членів їх сімей та внутрішньо переміщених осіб. Кожен громадянин може самостійно вирішити те чи інше питання, але нажаль, за своєю необізнаністю, не в змозі належним чином отримати інформацію та в свою чергу захистити себе та свої законні права.

Зауважимо, що право кожного громадянина на інформацію гарантується статтею 34 Конституції України.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють питання реалізації права на інформацію, є Закон України “Про звернення громадян”, “Про доступ до публічної інформації”, „Про інформацію”, “Про захист персональних даних” та інші. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про інформацію” реалізація права на інформацію втілюється шляхом можливості особи вільно одержувати, використовувати, поширювати, зберігати та захищати інформацію, яка є необхідною для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Така реалізація не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян.

Сьогодні органи влади, державні підприємства, установи й організації є суб’єктами інформаційних відносин, а тому, в межах своїх повноважень і функцій, зобов’язані розглядати звернення та запити фізичних і юридичних осіб щодо надання інформації, з урахуванням обмежень, установлених згаданими вище нормативно-правовими актами. Чинне законодавство надає змогу реалізувати своє право на інформацію, найпоширенішими із яких є направлення до відповідних органів звернень або запитів на публічну інформацію. Закон України “Про звернення громадян” визначає три форми звернення, яке може бути направлене громадянином: пропозиція (зауваження), заява (клопотання), та скарга. Кожен із видів звернення має свою специфіку, особливості розгляду та може бути поданий як в усній так і в письмовій формі. Так, пропозиція (зауваження) – форма звернення, що зустрічається вкрай рідко та може містити поради, рекомендації, думки тощо. Звернення (клопотання) – може містити прохання, повідомлення про порушення законодавства, порушення роботи державних органів чи органів місцевого самоврядування, клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод. Скарга – це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями чи бездіяльністю, рішеннями державних органів, підприємств, установ, організацій а також посадових осіб. Основні вимоги до звернень та порядок їх подання визначено статтею 5 Закону України „Про звернення громадян”. У письмовому зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. Слід зауважити, що звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження. Звернення про надання безоплатної правової допомоги розглядаються в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.  Терміни розгляду звернень громадян визначені статтею 20 Закону України „Про звернення громадян”. Загальний термін розгляду – не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Що ж стосується дотримання прав і свобод людини, у тому числі захист прав учасників АТО, членів їх сімей та внутрішньо переміщених осіб зі сторони Управління казначейства, то слід зазначити, що на сьогодні в Україні виконання судових рішень є найвагомішим показником реального та належного захисту порушених прав, свобод та інтересів особи та невід’ємною складовою права на справедливий суд.

Питання виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, регулюють такі нормативно-правові акти: Конституція України від 28.06.96; Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 N 2747-IV; Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 N 2456-VI; Закон України від 21.04.99 N 606-XIV “Про виконавче провадження”; Закон України від 05.06.2012 N 4901-VI “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”; постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 N 845 “Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників”; постанова Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 N 440 “Про затвердження Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою”.

На основі перелічених нормативно-правових актів варто зробити коротку загальну характеристику правового регулювання правовідносин, що пов’язані з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація.

Так, відповідно до частини другої статті 3 Закону України “Про виконавче провадження” рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Таке положення отримало нормативне продовження у частині першій статті 3 Закону України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, зокрема виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень – за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Поряд із цим відповідно до пункту 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Також слід зазначити, що у разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений спосіб такі документи:

– заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних про перерахування коштів у готівковій формі через банки або підприємства поштового зв’язку, якщо зазначений рахунок відсутній;

– оригінал виконавчого документа;

– судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності);

– оригінал або копію розрахункового документа (платіжного доручення, квитанції тощо), який підтверджує перерахування коштів до відповідного бюджету. До заяви можуть додаватися інші документи, які містять відомості, що сприятимуть виконанню рішення про стягнення коштів (довідки та листи органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, або органів місцевого самоврядування, рішення органів досудового розслідування та прокуратури тощо).

Відповідно до Закону України “Про безоплатну правову допомогу” (далі - Закону) право на безоплатну правову допомогу - гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим Законом.

Безоплатна первинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:
- надання правової інформації;
- надання консультацій і роз'яснень з правових питань;
- складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);
- надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Суб'єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні є:
- органи виконавчої влади;
- органи місцевого самоврядування;
- фізичні та юридичні особи приватного права;
- спеціалізовані установи.

Безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.

Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:
- захист;
- здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;
- складення документів процесуального характеру.

Згідно ст.14 Закону, визначено категорію осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу.

Суб'єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги в Україні є:
- центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;
- адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

Дотримання прав людини є ключовою національною ідеєю усіх демократичних країн світу. Незалежно від обраної формули національної ідеї, в її центрі має знаходитися людина, її інтереси, дотримання прав і свобод.

В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, потрібно, щоб на всіх рівнях влади та кожним громадянином було високо усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини.